Жертвувати у стосунках – це добре чи ні?

У будь-яких відносинах (зокрема й у шлюбі) є три простори: її особисте, його особисте та їх загальне.
Ці три простори стосуються будь-чого: друзів, часу, інтересів, цінностей, території.

Ось є в неї час на свої жіночі справи – по магазинах пройтися, масочку зробити, з подружками поговорити.
Він також має свій особистий час — пограти в комп’ютер, сходити на футбол із друзями, просто полежати і нічого не робити.

Плюс у кожного по роботі.

А ще є у них загальний час, який вони проводять за спільними заняттями, будь то сімейна вечеря, походи в кіно чи театр, поїздка до супермаркету.

Сімейні психологи вважають, що у здорових відносинах у парі справи саме так: є «я», «ти» і «ми». Причому у кожної пари — свої пропорції.

У когось, наприклад, особистий простір великий, і їм потрібно кожному по кімнаті, щоб була можливість побути на самоті. Іншій парі цього не потрібно, адже у них не так виражена ця потреба. І їм цілком достатньо мати свою територію в іншій формі (у кожного є свій простір в Інтернеті, книгах, на роботі).

Спільне робить з нас пару. Своє дозволяє зберегти особистість, бути разом, не втрачаючи себе.

Проблеми у парі починаються тоді, коли порушується тендітний баланс особистого життя та спільного. Це починається з бажання злитися в одне ціле, розчинитися в коханій людині і більше і понастворювати більше спільного.

У нас біологічно закладено прагнення створювати спільне відносини, дім, сім’ю, дітей. Але іноді ми самі не помічаємо, як цей інстинкт робить нас нещасними. А заразом і наших партнерів.

Звичайно, хочеться більше часу провести з коханою людиною. Але щоразу, коли ти відмовляєшся від зустрічі з подругами заради того, щоб побути з ним, ти віддаєш частинку себе. Це відбувається щоразу, коли змінюєш свої плани, відмовляєшся від власних цілей, жертвуєш “своїм” часом заради “нашого”.

Найпідліше ось у чому: поки ти це робиш, тобі все це зовсім не здається жертвою! Ти ж робиш це добровільно, за власним бажанням. Але коли виявиться, що весь свій час ти витрачаєш на загальний побут, а на себе вже не залишається, коли з’ясується, що в тебе вже немає своїх друзів та захоплень, коли ти раптом подивишся на себе і зрозумієш, що кудись зник інтерес до життя, а раніше ти була зовсім іншою, тоді все почне виглядати інакше.

Це відбувається поступово. Ти повільно і вірно віддаєш своє, те, що робило тебе тобою. Танеш, танеш і… зникаєш. А повернути себе виявляється дуже і дуже непросто. Партнер уже звик, він почне цілком справедливо пред’являти претензії: йому не зрозуміло, чому ти раптом стаєш егоїсткою. Він сердиться і протестує.

А ти боїшся його втратити, адже більше в тебе нічого не лишилося, тобі здається, що без нього ти вже не зможеш. І здається, що виходу із цієї пастки немає.

У такій ситуації є величезна спокуса провалитися в позицію жертви обставин і звинуватити партнера в тому, що заради тебе я віддала кращі роки свого життя.

Тільки зробила жінка це сама. Навіть якщо попався їй добірний тиран, який із самого початку забороняв бачитися з подругами, ходити на танці чи працювати, то слухатись чи не слухатись його — це був її вибір.

Повернути себе можна. Потихеньку, по крихтах. Так само, як і втрачала. Це, звісно, крайність. Але зустрічається вона не так вже й рідко.

І всі ми іноді відчуваємо, що у стосунках настав перекіс. Можливо, все не так критично, і щось своє у тебе залишилося. Але якусь частину втратила. Важко зрозуміти, де закінчуються природні та нормальні поступки та компроміси, без яких пара просто розвалиться, а де починається процес втрати себе.

Бажання створити спільне і бажання стати однією цілою з коханою людиною, ніколи не розлучатися і все робити разом — два різні бажання.

Одне з них зріле, інше — дитяче, інфантильне. Психоаналітики кажуть, що всі ми десь у глибині душі хочемо повернутися в раннє дитинство, коли найближча і найулюбленіша людина була з нами постійно. Але коли ми стаємо старшими, то набуваємо здатності виносити розлуку і справлятися з відмінностями.

Наша доросла частина бачить так: любити — це «я не віддам тобі останнього, інакше я буду злитися на тебе за свою ж жертву».