Замість гречки з макаронами – квадратний метр для ВПО
Матеріал опубліковано за згодою першоджерела: Онлайн-газета “ГРОМАДА Схід”
Українці щиро дякують міжнародній спільноті за той обсяг гуманітарного вантажу, який надходить до нашої країни. Але проблема полягає не у кількості, а у якості допомоги, якої в першу чергу потребує постраждала від війни людина, вважає керівниця Маріупольської асоціації жінок «Берегиня» Марина ПУГАЧОВА.
Її організація, що з 2014 року опікується проблемами ВПО, розробила пропозиції щодо зміни підходу у наданні допомоги тим, хто рятується від російської агресії. І разом з громадськістю готова втілювати їх в життя.
Хліб та одяг – це тимчасова допомога, вдовольняти треба насамперед запит людей на житло. Тоді всі інші проблеми будуть вирішуватися значно легше та ефективніше, каже Пугачова.
Більшість переселенців, про яких говорить фахівчиня – це представники вразливих категорій: багатодітні сім’ї, матері-одиначки та люди похилого віку.
Вони втратили свої статки, житло, часто – здоров’я, іноді – й надію. Багато хто виїжджає зі зруйнованих місць з серйозними психосоматичними розладами, які потребують негайного лікування.
Але на вільній території на них чекає суцільний квест, де кожен крок перетворюється на проблему.
Починаючи з пошуків житла з подальшим існуванням на межі бідності – адже не кожен може дозволити оренду за цінами, що їх пропонує ринок нерухомості.
Люди змушені звикати до статусу «ВПО», витрачати останні кошти на приватних лікарів, виборювати право на фінансову допомогу від держави (на це можуть піти місяці, а для двічі переселенців процес може зайняти до півроку), шукати роботу і садочки для дітей, відновлювати заблоковані пенсії, оформлювати нескінченні довідки… І мріяти повернутися додому, навіть якщо від того дому залишилися руїни. Деякі не витримують. Психологи стверджують, що відсутність прийнятного образу майбутнього спонукає людину у розпачі дивитися на дах сусідньої багатоповерхівки або на купу пігулок – аби назавжди позбутися проблем.
– Я чую від людей такі думки. Вони знаходяться у дуже важкому психологічному стані, бо розуміють, що їхнє спокійне життя залишилося у минулому, що повертатися нема куди. Я зараз кажу про літніх людей. Вони в такому відчаї, що важко уявити. Треба негайно їм допомагати. Можу навести приклад Сергія Ваганова і що саме вплинуло на покращення його стану. Він двічі втратив свій дім, пережив у Маріуполі жахіття обстрілів та евакуації, повертатися на руїни – перспектива така собі, примарна, ані статків, ані роботи немає, натомість є купа захворювань. Добре, що його сім’ю прийняли знайомі, надали медичну допомогу та притулок. Згодом знайшлася добра людина, котра подарувала житло – і тільки тоді почалося справжнє одужання. Але ж багатьом не так пощастило.
Фахівчиня зауважує, що відсутність житла та перспектив на майбутнє заважає людині сприймати належним чином психологічну допомогу. З такими людьми дуже важко працювати.
– Уявіть собі, що людина жила собі нормальним життям, мала певний соціальний статус і раптом втратила все, перетворилася на безхатченка. Це – стрес. І будь які психологічні методи у цій ситуації не працюють. По-перше, людина має відчувати безпеку, мати «землю під ногами». Для людей похилого віку це дуже важливо, для них травматичними є не тільки воєнний досвід, обстріли, руйнування, голод та страх, а власне переміщення, втрата коріння. Саме тому вони так наполегливо, попри небезпеку намагаються повернутися назад, навіть на руїни. То мають бути окремо створені програми для літніх. Те ж саме можна сказати і про жінок, які самотужки виховують маленьких дітей. Їм для початку потрібна база, яка сприятиме побудові нормального життя. Не можна у такої жінки питати, чому вона не йде на роботу. Спочатку треба, щоб діти були у садочку, щоб усі соціальні питання були розв’язані, тоді жінка і прицювати вийде. Саме це має бути головними темами для обговорення громадськості з місцевими радами.
Завідувачка відділенням однієї з лікарень Закарпаття, куди наприкінці серпня цього року привезли з Донецької області мешканців геріатричного закладу, свідчить, що її підопічні схильні приймати рішення геть нераціональні, ба навіть неадекватні:
– Літні люди до кінця не усвідомлюють, що потрапили у ліпші умови проживання, ніж можуть запропонувати різного роду притулки. У нас і всебічний медичний догляд, і комфортні умови життя, і харчування, і чисте повітря. Навіть фахівців з пенсійного фонду та соцзахисту у лікарню запросили. Кажу їм, дочекайтеся кінця війни, можливо, ще раніше з’явиться якась державна програма, що сприятиме адаптації – буде житло, якась соціальна допомога тощо. Ні! Вони збираються повернутися під обстріли, до свого будинку для людей похилого віку, де нема ані персоналу, ані води та світла, ані медикаментів. Вони не розуміють, що самі стають мішенями і створюють проблеми для військових, які знову, ризикуючи своїм життям, будуть їх рятувати та вивозити у безпечне місце. І далеко не факт, що ці люди знову опиняться у такому ж професійному закладі, де перебувають зараз. Цьому є визначення – стрес, який не зникає водночас, який заважає адекватно мислити. Для його лікування потрібно інше підґрунтя – соціальне.
Саме тому команда «Берегині» пропонує змінити сам підхід до адаптації біженців. Той, що діє наразі, не допомагає приймаючим громадам впоратися з наявною кількістю евакуйованих людей.
– На жаль зараз все виглядає, як у приказці: «Діти, діти, куди вас подіти?». Так, їх розміщують у різних притулках, шелтерах, гуртожитках, штучних містечках, санаторіях та лікарнях, намагаються надати їм медичну та невеличку фінансову допомогу. Все одно це – тимчасова міра. Вона має застосовуватися на першому етапі евакуації. Всі подальші заходи допомоги набудуть сенсу, якщо людина буде мати свій власний куточок. І, отримуючи пенсію чи соцвиплати, житиме, ну, майже як жила до війни, тільки на новому місці. Житиме з повагою до себе. Саме це, на мою думку, головне, – каже Марина Пугачова.
Вона згадує досвід з надання соціального житла у Маріуполі, коли міськрада викупала у населення квартири та на певний термін надавала їх переселенцям. Марина вважає, що настав час такої ж програми, але на державному рівні.
– В Україні багато житла, яке може бути використано саме таким чином. Я була у багатьох містах країни – новобудов безліч. Гроші, які зараз виділяються на різні незрозумілі проєкти, треба акумулювати на придбання житла, залучати у програму забудовників, думаю, це їм теж буде цікаво. Держава має спрямувати цільові кошти на місцеві органи влади для купівлі житла у забудовників або на вторинному ринку. Нехай це буде муніципальне житло. Якщо людина захоче виплачувати вартість того житла і зробити його власним, хай сплачує. Не хоче – най собі живе і точно знає, що матиме дах над головою і ніхто її не вижене. Це не важко зробити і ми знаємо як – від моменту реєстрації людини як переселенця до формування черги під контролем громадської наглядової ради. Ми готові обговорювати це на будь якому рівні, з усіма організаціями.
Друге, на що треба звернути увагу, змінюючи підхід до переселенців – це гроші. Чи не треба вже дати евакуйованій людині можливість відчути себе гідною, не прив’язаною двічі на місяць до черги за мало кому потрібними пайками? То може, замість гречки та макаронів, на які у неймовірних розмірах спрямовуються кошти благодійних організацій та фондів, прийшов час надати ці гроші біженцям? Щоб вони самі вирішували, що їм купувати, що їсти, чим лікуватися?
Зміна підходу до покращення життя постраждалих від російської агресії має ще одну дуже важливу мету – демографічну. Поки що ніхто не говорить про кількість і, головне, якість українського населення після війни. Але це – очевидна проблема, враховуючи той факт, що мільйони людей, серед яких переважно жінки та діти, рятуються від війни за кордоном. Треба зробити все можливе, аби заохотити їх повернутися до України. Бо якщо літні люди ладні повертатися і жити навіть у напівзруйнованому, але власному будинку, то молодь цілком може встигнути адаптуватися в іншій країні. Тож у порівнянні з життям у Європі умови, запропоновані Україною, мають стати привабливішими. Від цього врешті-решт залежить майбутнє нашої держави.
Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада
Фото: Янош Немеш