Її війна. П’ятеро дітей і чоловік у полоні
Матеріал опубліковано за згодою першоджерела: Онлайн-газета “ГРОМАДА Схід”
Наталя ДМИТРЕНКО мешкає наразі у Варшаві – вивчає мову, виховує малечу, чекає на місця у дитсадку та готується вийти на роботу. Вона вже майже не плаче, згадуючи про Маріуполь. Хіба що іноді, від безсилля перед бюрократичною машиною, яка й досі не визнає полоненим її чоловіка, захопленого окупантами у квітні 2022 року при спробі виїхати з міста.
– У мене п’ятеро дітей: дівчатка 2 і 5 рочків та хлопчики 10, 15 та 18. День народження старшого сина Богдана ми відсвяткували 27 лютого ще коли були вдома, у власному будинку, під обстрілами. Оскільки він став повнолітнім, то мав залишитися в Україні. Зараз син у безпеці, живе у друзів мого чоловіка.
Наталя потрапила до Польщі одним з евакуаційних рейсів, які для жінок з дітьми організовує Маріупольська асоціація жінок «Берегиня». Рішення про евакуацію туди було прийнято одразу, як сім’я дісталася Дніпра. Каже, що навіть не вагалася їхати чи ні, головним було втекти якомога далі від війни, аби оговтатися від страхів та жахіть, що випали на долю тисяч маріупольців.
Родині дуже пощастило з волонтерською організацією, що нею опікується. До Варшави жінка з чотирма дітьми приїхала 20 березня, і одразу ж її забрала до себе польська сім’я. Зараз вона живе в окремій квартирі, яку знайшли для неї польські партнери «Берегині», отримує допомогу від HUMANDOK, уряду Польщі та міжнародних організацій, що підтримують біженців з України.
Опинившись у безпеці, Наталя почала моніторити соцмережі, намагаючись знайти інформацію про долю мами, сестри та чоловіка, які залишилися у Маріуполі. Так дізналася, що повертатися вже нема куди – будинок, де мешкала її сім’я, повністю зруйнований. А потім їй розповіли про полон чоловіка Віктора, з яким вона навіть не встигла побачитися перед втечею з окупованого міста…
Ми не знали, що додому вже не повернемось…
Що буде війна і до неї треба готуватися, сім’я Дмитренків знала – про це, як каже Наталя, постійно говорив чоловік. Але після 24 лютого все відбувалося набагато страшніше, ніж можна було уявити.
– Того дня я не відвела малих до дитсадка, взагалі дітей нікуди не відпускала з двору – ми жили у приватному будинку на Лівому березі, неподалік від ЦНАПу. Одразу ж пішли з чоловіком запастися продуктами, на той час всі магазини ще працювали. Купували продукти тривалого зберігання, крупи, макарони та консерви. Чоловік наказав набрати воду у все, куди тільки можна. Газу в нас не було, було пічне опалення, тож питання приготування їжі та обігріву, навіть без світла, гостро не стояло. Не думали ми, що все відбудеться так жорстоко, з такими руйнуваннями. Гадали, що наступ буде тільки з боку окупованої частини, зі сходу або півночі. А виявилося, що в облозі все місто. Ми бачили, як поряд влучають снаряди, як у бік Широкіного падає підбитий російський літак, як «приймає» сусідня дев’ятиповерхівка, як все навкруги руйнується, як ситуація стає все гіршою…
Вже 2 березня в їхній будинок потрапив снаряд, і Наталя з дітьми перебралася до школи неподалік. Напередодні, керуючись якимось сьомим почуттям, вона наказала дітям зібрати речі.
– Зібрали те, що вважали на той момент необхідним. Ми ж не знали, що додому вже не повернемося.
Чоловіка Наталі на той час вдома не було – він працював у місті. Три дні родина ховалася у шкільній їдальні з величезними вікнами, бо бомбосховище було вже переповнене, людей розміщували просто у класах. Згодом додалися ще й мешканці 4-ї міської лікарні – медзаклад розбомбили.
– Найменша донька від початку обстрілів засинала тільки у мене на руках. Коли одного разу з’явився літак і почав скидати бомби, я не могла нікуди сховатися, стояла з нею та молилася. Пам’ятаю той жах, коли земля здригається; розуміння, що за якусь мить тут може бути 500 мертвих тіл. Плакала тоді дуже сильно, не знала, як нас знайде чоловік. Він для мене був головним рятівником, я вірила, що він прийде і врятує нас з дітьми. Знаєте, що мене найбільше стримувало? Те, що мої діти намагалися заспокоїти та підтримати мене. Не я їх, а вони мене. Це надавало сил.
Якось у проміжках між обстрілами старші діти змогли навідатися додому, принесли теплі ковдри та харчі – у школі, де готували їжу на всіх, вже не вистачало продуктів, а спати на голих лавках було холодно і незручно. Тоді ж діти залишили записку батькові, щоб той знав де їх шукати, коли повернеться додому. Знайшов ту записку товариш Наталиного чоловіка, який приїхав по них та відвіз до центру Маріуполя, де, здавалося, було більш-менш безпечно. Сталося це 5 березня, ближче до ночі.
«Халабуда», «Берегиня» та інші рятівники
Сім’я Дмитренків була першою, кого заселили до приміщення грального клубу «Куб» неподалік від волонтерського штабу, на який перетворився маріупольський вільний простір «Халабуда».
– Там хоча було холодно, але тихо. Я вперше від початку війни міцно спала. З «Халабуди» Діма Чичера привіз нам матраци, тож ми вже могли спати не на підлозі та лавках, а на м’якому. Ми дуже йому вдячні за все (керівник «Халабуди» Дмитро Чичера залишився у Маріуполі і зник без вісті наприкінці березня, – прим. ред.).
Через деякий час кількість поселенців притулку зросла вже до 40 людей – волонтери та знайомі привозили їх з районів, що зазнали найбільших руйнувань. Всі одразу ж згуртувалися у міцну «родину», почали допомагати одне одному та «Халабуді» – випікати хліб, чистити овочі для борщу на більш ніж 1000 людей, сортувати ліки, розвозити харчі та воду.
Окрім їжі та захисту, у «Халабуді» можна було отримати інформацію про те, що відбувається у місті, у країні та на фронті – там був зв’язок, інтернет, світло, працював телевізор.
– Ми довго були в інформаційному вакуумі. Ховаючись у школі, намагалися впіймати радіо, щоб дізнатися бодай щось про перебіг подій. Але там можна було почути тільки Соловйова, який ніс такі нісенітниці, що ставало погано, особливо якщо ти на адреналіні та в паніці.
Надії на евакуацію з кожним днем ставало все менше – «зелених коридорів» не було, а війна підкрадалася вже до центрального району міста.
15 березня у притулку з’явилася Анжела Зінченко, волонтерка «Берегині». Організація почала збирати жінок з дітьми, аби на свій страх та ризик вивезти їх з Маріуполя.
– Анжела питає: «Чиї діти?». Я сказала, що мої, але, може, тихо сказала, вона не почула. Тоді мій старший син вирішив все за мене – він, поки батька поряд не було, поводився як голова сім’ї. Він дуже здивувався, що незнайома жінка цікавиться його сім’єю, але голосно вигукнув: «Це мої діти!». – І почув у відповідь: «Збираємося швиденько, сідаємо у машину та виїжджаємо». Ми їхали через Приморський район Маріуполя, і я бачила багато людей з дітьми: всі вони були з сумними, порожніми очима – від страху, від невизначеності. Мені хотілося кричати: «Не стійте, тікайте звідси!». Я розуміла, що я своїх дітей рятую (щоправда, як ми ще виберемось – невідомо), а вони залишаються у небезпеці. Від того було дуже тяжко.
На шляху до вільної території були і перешкоди, які довелося здолати, але були й зустрічі з ще багатьма чудовими відважними людьми, для опису яких у Наталі не вистачає слів. Були Запоріжжя, Дніпро, Польща, необхідність пристосовуватися до мирного життя в іншій країні та спроби знайти чоловіка.
Через дію – від відчаю до надії
Звістка про полон чоловіка надійшла у середині квітня від маріупольця на ім’я Айхан. Він у місті опікувався азербайджанцями і один з них, відпущений з полону, розповів, що перебував в ув’язненні разом з Віктором. Так Наталя дізналася, що чоловік був затриманий у Токмаку й утримується у Бердянську.
З того часу жінка почала докладати зусиль, аби чоловік потрапив до списків на обмін. Стукала до усіх організацій, написала заяву до об’єднаного центру з пошуку та визволення військовополонених, додала всю інформацію про чоловіка, що мала. Свої свідчення надали Айхан та студент-азербайджанець Хусейн, який був з Віктором у полоні. Ув’язнення Віктора засвідчив і працівник МНС Маріуполя Сергій Назаров, також колишній в’язень окупантів. Додатково Наталя передала отримане від знайомого полоненого відео, де йдеться про Наталиного чоловіка та стан його здоров’я.
– Я сама попросила зняти це відео, аби точно знати, що чоловік дійсно у полоні. Потім знову звернулася до центру допомоги військовополоненим з цим відео – мовляв, є відеодоказ. На що мені прийшла відписка, що в них нема ніякої інформації про полон чоловіка, все залежить від процесу перемовин.
Минуло більше чотирьох місяців листування з організаціями, які так чи інакше мають допомагати у пошуках полонених. Але й досі Віктор вважається зниклим без вісти. Єдина організація, яка спромоглася подзвонити жінці особисто та запевнити про намагання докласти зусиль у вирішенні проблеми – Червоний Хрест. Втім, як каже Наталя, це був скоріш за все жест доброї волі, не більше.
– Ми думали, що зробили все можливе. З’ясувалося, що ні: треба було написати заяву у поліцію та СБУ. Ми ж писали все через ЗСУ, через друзів. Нас запевнили, що все передадуть належним чином куди потрібно. От ми і чекали…
Заяву до поліції та СБУ написав тоді старший син Богдан, який залишився в Україні. Проте терміни розглядання справи ніхто досі не назвав.
За цей час встиг потрапити у полон з-під «Азовсталі» і звільнитися за обміном батько родини, з якою Наталя разом переховувалася у Маріуполі. Приклад цієї сім’ї дає Наталі хоча і маленьку, але ж надію на порятунок чоловіка. Вона і далі збирається боротися за визволення Віктора, чекати на нього.
Жінка каже, що коли чоловік повернеться з полону, вони ще трохи пожитимуть всі разом у Польщі, а потім поїдуть до України, бо мріють бути зі своєю країною. Де будуть жити тоді і що робитимуть далі, жінка поки що не знає. Далеких планів вона не будує, рухається маленькими кроками.
– Ми вже будували плани на майбутнє. Бачите, що з цього вийшло?
Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада