Чотири вершники домашнього насильства

Її ображають, б’ють, їй зраджують, до неї ставляться зневажливо — а вона не йде. Більше того: вона його виправдовує, каже, що любить, що сама винна. Можливо, вважає, що нікуди подітися; що він зміниться, треба лише потерпіти. Що відбувається з жінкою, яка зазнає домашнього насильства, які психологічні механізми заважають змінити цю страшну ситуацію і чому вона в більшості випадків продовжує залишатися в цій ситуації. Жахлива поширеність цього явища свідчить, що механізми, які спрацьовують у психіці жертви — це явища не рідкісні і аномальні, а цілком характерні для багатьох із нас.

  1. Стокгольмський синдром. У Стокгольмі під час захоплення заручників: жертви бандитів раптово стали боронити своїх мучителів. Потім феномен, названий стокгольмським синдромом (тобто симпатія жертви до мучителя), спостерігався й в інших випадках. Зокрема, побутовий стокгольмський синдром часто виникає у жінок, які зазнають домашнього насильства: вони приховують та/або виправдовують садистську поведінку чоловіка. Аналогічно поводяться діти. На перший погляд може здатися, що цей механізм взагалі не логічний. Але насправді, у всього, що відбувається в нашій психіці в екстремальних ситуаціях, є одна мета — виживання. Коли людина переконана, що в неї немає виходу, що від мучителя нікуди не подітися і протистояти йому неможливо, то стратегія «бий чи біжи» нічим не допоможе. Отже, потрібно застосовувати інший спосіб вижити – завмерти, адаптуватися до середовища. Якщо намагатися зрозуміти людину, пробувати їй догодити, то вона рідше виявлятиме злість. Саме такою логікою керується наша психіка у разі стокгольмського синдрому. Під впливом цього феномену жертви насильства «копіюють» логіку свого катувальника. Жертва «вбирає» його цінності, і тоді садистів стає вже двоє: один зовні (який б’є), інший усередині, у голові (який каже «сама винна»). По суті, жертва також стає агресором. Але агресію її спрямовано на себе.
  2. Вивчена безпорадність. Якщо ми багато разів намагаємося щось зробити, але ніяк не виходить, ми просто перестаємо намагатися. Адже мозок зробив висновок: ми безсилі. І в такій ситуації нашою поведінкою керує не реальність, а саме цей висновок. Це і називається вивченою безпорадністю. Вважається, що повного імунітету до вивченої безпорадності немає ні в кого. Але є люди, у яких вона з’являється швидше. Це ті, хто вже мав досвід своєї безпорадності, або спостерігав за безсиллям інших. Якщо людина не мала можливості контролювати своє життя, то це відчуття вона переноситиме і на інші ситуації. Простіше кажучи, вона перестає вірити у свою здатність хоч на щось впливати. А якщо вона ще й бачила безуспішні спроби інших, то це почуття стає ще сильнішим. Тому ми так часто чуємо від жертв домашнього насильства щось на зразок «всі так живуть/ усі чоловіки зраджують/ а у моєї подруги ще гірше», адже в їхньому оточенні часто не буває інших прикладів. Хтось намагався ситуацію змінити — тільки гірше було. “Гірше” – це і про самотність в тому числі. Адже якщо жертва не вірить у можливість керувати власним життям, то самотність для неї — стовідсотковий «програш» у боротьбі за щастя. Одна вона його собі не організує, можливість іншого життя не вірить.
  3. Залежність. Щодо мазохістів (а ми саме про це говоримо) існують два уявлення: одні кажуть, що мазохісти люблять біль, інші стверджують, що їх приваблює порятунок від болю. Та одне одному не заважає, а навіть сприяє. Будь-яка залежність – любовна, наркотична, алкогольна, ігрова – працює за однією і тією ж схемою. Ключову роль ній відіграють сильні емоції, точніше, швидка зміна полярних емоцій. Кайф змінюється на ломку, щастя поруч із коханим-на тугу від його відсутності. Так і виникає сильна прив’язаність. У разі домашнього насильства жінка закохується не в мучителя, а в свої страждання, у сильні почуття. Так само, як часто закохуються не в партнера, а в його недоступність. А щойно об’єкт стає доступним — відразу інтерес пропадає, або виникає третій.
  4. Зміна ролей. У психології є аксіома: частка садизму в людині дорівнює частці його мазохізму. Це і безпосередньо стосується потерпілих від домашнього насильства. Адже після того, як мучитель побив/зрадив/образив, він так щиро вибачається, так намагається все виправити, що… на якийсь час змінюється ролями з мазохістом. Тепер влада (тимчасово) належить жертві. Та знову починає вірити в те, що садист насправді добрий, що з ним можна домовитися, що він любить і готовий на все, аби виправитися. У таких пар кохання нагадує розчленування. Вона любить його не повністю, а тільки ту його половину, яка вибачається. А він любить у ній не її саму, а її мазохізм. Тобто вони обоє люблять ті частини один одного, які дають владу, почуття потреби та відчуття, що тебе люблять. І, звичайно, необхідний їм обом контраст між безпорадністю та всемогутністю.

Під впливом цих психологічних феноменів потерпіла сторона знаходить стратегії, які допомагають жити у ситуації насильства:

  • Заперечує негативні емоції, зосереджуючись на позитивних
  • Бере провину, виправдовуючи цим дії партнера
  • Втрачає власну думку, замінюючи її думкою садиста
  • Відмова від особистості не дає можливості зрозуміти, чого жінка хоче собі, як зробити себе щасливою без нього
  • Не повідомляє про акти насильства, перестає спілкуватися з іншими людьми
  • Вивчає звички партнера, намагаючись підлаштуватися.

Чи варто говорити, що ці стратегії – способи обдурити себе, які тільки посилюють ситуацію. Але ж бувають ті, хто в такі відносини взагалі не вступає, а бувають люди, які тільки так і можуть жити.