Берегиня з Маріуполя

Матеріал опубліковано за згодою першоджерела: Онлайн-газета “ГРОМАДА Схід”


На рахунку цієї незламної жінки – понад 500 врятованих життів. 500 жінок і дітей, яких керівниця маріупольської асоціації жінок «Берегиня» Марина ПУГАЧОВА разом з командою відправила до безпечних місць. Евакуацію з Маріуполя та прилеглих сіл її організація почала вже у перші дні великої війни.

Марина Пугачова

Тільки зараз Марина змогла розповісти про початок війни, про особисті втрати, про те, як виживала разом з родиною у розстрілюваному росіянами місті, як виходила з блокади, як розпочинала діяльність на новому місці. Бо до того було зле навіть від згадок про пекло…

Я не передбачила масштабів агресії

– Перше, що я сказала 24 лютого: «Ну от, почалося!». Коли відстежуєш інформаційне поле, чуєш російську риторику, бачиш те, що відбувається біля кордонів України, розумієш, шо йде підготовка до вторгнення. Не треба бути професором, аби збагнути, що Маріуполь стане тим містом, яке постраждає найбільше – воно стратегічне, знакове і для північного сусіда дуже важливе. Єдине, що я не змогла передбачити, це масштаби агресії. Мені і досі незрозуміло – я це кажу завжди і всюди – чому адміністрація Маріуполя вчасно не організувала евакуацію. Міський голова казав, що поїзди їхали з міста напівпорожні. Але, шановні, це не так працює. Можна ж було все зробити заздалегідь замість закликів «не сіяти паніку».

Ми почали евакуацію людей через два дні від початку війни. Не було жодного сумніву, що це треба робити найскоріше, адже темпи наступу були дуже красномовні. Мені зараз важко згадувати, як я вмовляла людей їхати, вмовляла до втрати голосу. Вже 26 лютого був відправлений перший автобус до Польщі. Були і рейси 27-28-го по Україні. Рейс до Польщі супроводжував наш лікар Андрій Пазушко, адже ми розуміли, що дорога далека, у дорозі все може статися, медична допомога знадобиться. Рейс проходив дуже складно, тривав чотири дні. Весь цей час я відстежувала його переміщення та організовувала другий маршрут. І коли автобус не повернувся, ми зрозуміли, що треба виживати у місті.

Допомагаючи подрузі, врятували себе

– Нам пощастило, що для другого рейсу ми зробили велику закупівлю, продукти та вода в нас були. Чим могли, поділилися з «Халабудою», де на той час був розгорнутий волонтерський штаб допомоги. Туди люди звозили ліки, продукти, воду, там готували їжу для військових, а згодом – і для містян. Декілька поставок ми туди зробили, потім зрозуміли, що пального не вистачає, ресурси вичерпуються. Тут ще й зв’язку не стало. У мене дах зривало не від того, що ми живемо у холодному домі, готуємо собі каву на воді з розталого снігу і що є проблеми з їжею, а саме від відсутності зв’язку. Коли ти не знаєш, що відбувається у світі, у твоєму місті, з твоїми родичами, це вбиває.

Найбільше турбувало, що ми не знаємо, що з Андрієм Пазушком – де він, чи встиг повернутися до міста, чи живий. То вирішили переїхати до дружини Андрія. Розуміли, що їй потрібна допомога та підтримка. Десь через тиждень поїхали додому за речами – а дому не було. Снаряд влучив у наш будинок. Це був той випадок, коли ти намагаєшся зробити добро комусь, а робиш його собі.

Далі були страшні будні під обстрілами. Разом з усіма маріупольцями ми переживали кожний день, як останній, з острахом збираючи шматки інформації про руйнування, загибелі, поховання у дворах багатоповерхівок, шукали зниклих, воду, місця, де «ловить» зв’язок…

Ніхто не знав, чи залишиться він живий

– Більше двох тижнів ми нікуди не могли рухатися через відсутність Андрія. Раптом ми поїдемо, а він повернеться і буде нас шукати? Десь 17 березня йому якось вдалося прорватися через облогу, танкові бої навколо міста та блокпости. Його повернення стало найкращою подією для нас. Не скажу, що я слабка на сльози людина, але тут я ридала вголос.

Далі ми почали готувати наступний евакуаційний рейс. Була надія, що в нас не «відіжмуть» автобус, який на той час був вже на окупованій території, і ми зможемо врятувати якнайбільше людей. Але його таки відібрали. Тоді ми похапали тих, до кого змогли дотягнутися, і рушили з міста колоною з дев’яти автівок. У кожній машині людей по максимуму, ще й собаки, кішки. Доїхали до Мангушу, забрали моїх батьків і попрямували далі через нескінченні блокпости росіян, кадирівців, днрівців та всякої іншої мразоти.

Звісно, всі боялися. Ніхто не знав, чи залишиться він живий, чи ні. Чи омине нас всіх біда, коли ми будемо від’їжджати від того блокпосту, чи ні. Чи вистачить пального, бо його вздовж траси не знайти на жодній заправці. Чи вціліють колеса через чисельні уламки підбитої техніки та снарядів, якими була усіяна дорога. Будь-яка зупинка у дорозі – небезпека. А нас ціла колона. Ми мали триматися разом, бо залишитися серед дороги одному – це гарантована смерть.

Лише коли дісталися вільної території, змогли відчути своє тіло, руки, спокійно дихати та думати. Там, в оточеному Маріуполі ми були схожі на роботів, які сховали свої емоції у далеку шухляду і діяли ніби на автоматі, намагаючись робити необхідні для виживання речі, навіть якщо це виглядало безглуздо. У стані робота ти не звертаєш уваги на своє здоров’я, ти ніби забуваєш про себе, мозок відключає все зайве, спрямовує всі сили на самозбереження. Відчуття «я вдома» з’являється з першими нашими військовими – коли їх бачиш, ніби повертаєшся до себе. І це не тільки про безпеку, це набагато більше…

Вже наступного дня, діставшись Дніпра, ми відправили свій другий рейс на Польщу.

Ми тепер всюди – офіс там, де є комп’ютер

– У Дніпрі багато друзів-волонтерів, тут збігаються шляхи тих, хто втратив все, як і ми, тут можна ефективно працювати. А цілі в нас не змінилися. Як 2014-го ми допомагали людям, так і сьогодні продовжуємо.

Ми жодної миті не втрачали зв’язок з людьми, які мали намір виїхати подалі від війни, тож шукати нікого не доводилося. На сьогодні зроблено вже шість рейсів до Польщі. Ця робота відбувається за допомоги наших партнерів – організації HUMANDOC.

Рейс до Польщи

Хочу зазначити, що ми не просто вивозимо людей и кидаємо напризволяще. Для кожної родини знаходять житло, дітей оформлюють до шкіл або дитсадочків, мамам допомагають знайти роботу. Хто їде транзитом – тих супроводжують до вокзалу. З людьми працює частина нашої команди, яка знаходиться у Варшаві. Вони забезпечують психологічну, медичну та юридичну допомогу.

Прибуття

Тобто ми продовжуємо впроваджувати кейс-менеджмент, як робили це з 2014-го. Бо евакуювати людину – це тільки перший крок. Допомога має бути комплексною. Людині треба прийти до себе після стресу, увійти у активну фазу. На це потрібно не менше двох тижнів, і дуже важливо, щоб поряд були фахівці. З людиною треба працювати, а не просто передавати у всесвіт.

Офісу в нас немає. Та він нам і не потрібен. Наші друзі з Дніпра надали нам трикімнатну квартиру за дуже смішні гроші, нас там живе шестеро. Такий собі гуртожиток. Евакуації відбуваються постійно, ми весь час у дорозі, тож офіс – умовне поняття. Наш офіс тепер всюди, де є комп’ютер та телефон.

А географія нашої діяльності вже не обмежена кордонами якоїсь області – ми всюди. Сьогодні я у Франківську, завтра у Львові, післязавтра у Лодзі, потім знов в Україні, десь у Запоріжжі або Дніпрі, і так кожного дня. Скажу відверто, якщо ти хочеш робити, ти будеш робити, в тебе завжди будуть і можливості, і час, і натхнення.

Розселення

Серед планів на майбутнє – створення хабу для переселенців з зони бойових дій. У Івано-Франківській області хочемо зробити реабілітаційний центр, де люди будуть перебувати два тижні, отримувати медичну допомогу, позбавлятися стресу і визначатися, що робити далі: їхати далі за кордон або до родичів, залишатися працювати на Франківщині або повертатися додому. Місце підшукали не випадково. Хочемо, щоб і природа допомагала в одужанні. Наші західні партнери допоможуть нам орендувати приміщення, бо купувати дорого і шукати треба довго, а центр потрібен сьогодні, негайно. Днями поїду вирішувати всі питання.

Паралельно з нами у Франківську зараз працює «Берегиня Павлопілля», яку очолює Людмила Завалєй. В них буде трохи інший центр, з іншими цілями та терміном перебування евакуйованих. Він наразі теж тільки створюється, тож ми обов’язково будемо співпрацювати.

Адаптація

Велич наших людей вища за Говерлу

– Чи шкодую я про час, коли працювала з людьми вздовж лінії розмежування, чи не марно витратила свої сили на людей, які подекуди перейшли на бік окупантів? Цікаве питання. Звісно, є розчарування. Є люди, які позиціонували себе активістами, а насправді такими тільки здавалися. Про них розмова ще попереду, не зараз.

Стосовно ж більшості людей, з ким працювала, скажу – ні, не марно! Це як сіяти зерна. Одне потрапить у хорошу землю – проросте, інше впаде на каміння і зачахне. Хто хотів нас почути, той почув. Не жалію ані часу, проведеного з тими людьми, ані сил, вкладених в них і ту справу, яку там робили. З багатьма ми не втратили зв’язок, багато хто виїхав. Наша команда з Гранітного виїхала в повному складі, зараз вони в Угорщині. Дехто у Франківську, дехто у Польщі, дехто у Полтаві. Я дуже рада, що серед тих людей, в яких було вкладено душу і серце, є такі, які займаються волонтерською справою, навіть за кордоном. Це надихає.

Також тішить те, що 70% наших підопічних з тих, хто виїхав, збираються повертатися додому. Вони молоді, енергійні та патріотично налаштовані. Тож не марну роботу робила я, не даремно працювала моя команда.

Я нашими людьми пишаюся. Пишаюся тими, хто виїхав, і тими, хто не встиг цього зробити та у неймовірно складних умовах окупації допомагає іншим. Авжеж, я пишаюся нашими воїнами, захисниками. А водночас я пишаюсь нашими жінками, бо вони виявились дуже стійкими, вони – справжній тил. Впевнена, коли за спиною чоловіка стоїть сильна жінка, він здатен на неймовірні речі. І велич сильних та цілеспрямованих людей, котрі як цеглини вкладаються у нашу Перемогу – вища за Говерлу.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада